ДЛЯ ЧИТАННЯ ТА ОБГОВОРЕННЯ

Якою людиною ти станеш, визначать два чинники: люди, з якими спілкуєшся, і книжки, які читаєш.

Робін Шарма

Чи самостійно ви обираєте твори художньої літератури для читання. До чиїх порад прислухаєтеся, вибираючи книжку? Які теми вас приваблюють?

Назвіть книжки, які плануєте прочитати. А які вам порадили прочитати? Які екранізації спонукали вас до читання художніх творів, за якими вони були створені?

Чи погоджуєтеся ви з думкою канадського письменника Р Шар-ми про значення книжок у житті людини?

Наша спільна подорож на вітрильнику «Зарубіжна літе -ратура» добігає кінця. За цей час ви стали більш досвідченими читачами та читачками, збагатилися новими знаннями, сфор -мували читацькі вміння.

Ми переконані, що ви читаєте й обговорюєте художні твори не тільки під час спілкування з однокласниками й одноклас ницями на уроках зарубіжної літератури, а й самостійно оби -раєте книжки, осмислюєте події, які в них описано, оцінюєте героїв чи героїнь, обговорюєте їхні вчинки з друзями.

Пропонуємо вам для самостійного читання та подальшого обговорення твори зарубіжних письменників, які люблять діти всього світу. Розгляньте обкладинки цих книжок. Які з них найбільше привернули вашу увагу? Прочитайте ці книж -ки — і перед вами розкриються їхні таємниці.

Обкладинка до повісті Р. Дала «Чарлі і шоколадна фабрика»

Обкладинка до повісті А. Нанетті «Мій дідусь був черешнею»

Обкладинка до повісті Т. Янсон «Капелюх чарівника»

Обкладинка до повісті

П. Маара «Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу»

Подумайте, які із цих художніх тво -рів ви б хотіли обговорити в класі. Про -аналізуйте, якою є основна ідея кожного з них. Обдумайте, які розділи цих книжок вас зацікавили найбільше. Які запитання ви хотіли б поставити одно -класникам та однокласницям за текстом цих творів? Разом із вчителем/ учителькою та однокласниками й одно -класницями підготуйте обговорення цих книжок.

У цьому розділі на вас чекає неймо -вірна повість Дж. Р. Р. Толкіна «Гобіт, або Туди і звідти» і повість П. Маара «Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу».

Сподіваємося, що ви зацікавитеся цими книжками та прочитаєте їх пов -ністю, адже ви стали наполегливими, цілеспрямованими, відкритими до но вих знань і вражень.

Отже, щасливого завершення по дорожі!

Джон Гоналд Руел Толкін

(1892-1973)

Англійський письменник, науковець.

Джон Роналд Руел Толкін народився в столиці південно -африканської Оранжевої республіки в родині керуючого бан -ком. Першою вчителькою Джона стала мати. Вона навчала його латинської і французької мов, малювання та музики. У дитинстві хлопець любив читати чарівні казки, а в семи -річному віці написав казку про дракона. У школі продовжу вав вивчати мови: грецьку, німецьку, давньоанглійську, дав -ньонімецьку, готську, ісландську.

У 1911 p. юнак вступив на факультет англійської мови та літератури Оксфордського університету. На основі давньофін -ської мови, яку вивчав в університеті, він створив альфійську мову. Саме цією мовою говорять герої та героїні його творів.

Коли розпочалася Перша світова війна (1914-1918), Джон добровольцем пішов на фронт. На війні він пережив багато трагічних моментів. Після її закінчення отримав посаду про -фесора в Оксфордському університеті. Багато працював, щоб утримувати родину (мав трьох синів і доньку), а ночами ство рював чарівні історії про гобітів та їхні надзвичайні пригоди.

Першим опублікованим його твором стала повість казка «Гобіт, або Туди і звідти» (1937), яку він почав писати для своїх дітей. Книжка мала такий приголомшливий успіх, що Дж. Толкін навіть побоювався, аби слава дитячого письмен -ника не зашкодила його науковій репутації.

Погодившись на пропозиції видавців написати ще кілька книжок про гобітів, розпочав роботу над створенням роману «Володар перснів», яка тривала 17 років. Роман був завершений у 1954 р. Він складається з трьох томів: «Братство перснів», «Дві фортеці», «Повернення короля». Успіх «Володаря перснів» був неймовірним. Книжка здобула популяр -ність не лише в Англії, а й далеко за її межами, була перекладена багатьма мовами.

Сюжетною основою повісті-казки «Гобіт, або Туди і звідти» є історія подорожі гобіта Більбо Беґґінса та тринадцяти гномів до Гори — лігва дракона Смога, щоб відвоювати в нього скарби, які той колись відібрав у гномів. Надійним помічником Більбо та його друзів стає чарівник Ґандальф, який завжди опиняється поруч у мить найбільшої небезпеки. Більбо та його друзі долають силу- силенну небезпечних перешкод на своєму шляху.

У роки Першої світової війни письменник пересвідчився в тому, що героїчні подвиги здійснюють звичайні люди — рядові солдати. Саме про них згадував Дж. Толкін, створю -ючи образ Більбо. Він, з його «повненьким черевцем», зовсім не схожий на героя. Але поступово відбувається становлення іншого Більбо, мужнього й безкорисливого. Рятуючи своїх друзів, гобіт б’ється з велетенськими павуками, вирушає на зустріч зі Смогом, віддає свою частку скарбів мешканцям міста Есґарота, які постраждали від дракона. Письменник прославляє героїзм скромної та звичайної особистості.

Дж. Толкін не вважав казку суто дитячою літературою, адже вона дарує всім радість, надію на щасливе завершення подій, допомагає відновити душевну рівновагу. Дійсно, твори письменника із задоволенням читають як діти, так і дорослі.

ГОБІТ,

АБО ТУДИ І ЗВІДТИ

Повість - казка (Уривки)

Розділ І

Неочікувана гостина

У норі під землею жив собі гобіт. Ні, не в бридкій брудній вологій норі, де звідусіль стирчать хвости хробаків і смердить тванню, але й не в сухій і порожній піщаній норі, де ні на що присісти та нічого з’їсти: то була гобітська нора з усіми виго -дами. Вона мала довершено круглі двері, подібні до вікон у каюті вітрильника, пофарбовані в зелений колір, з блискучою кулястою ручкою із жовтої міді посередині. Двері проводили до трубоподібного передпокою, подібного до залізничного тунелю, — дуже зручний незадимлений ту

нель, з панелями та кахляною підлогою, устеленою кили -мами, з полірованими стільцями вздовж стін і силою - силен -ною гачків для капелюхів і пальт, — гобіт любив гостей.

Р. Гарланд. Ілюстрація до повісті - казки Дж. Толкіна «Гобіт, або Туди і звідти»

Тунель зміївся далі й далі, заглиблюючись простісінько (але не навпростець) у схил пагорба — Пригірка, як його називали всі, хто жив на багато миль довкола. У тунель виходило безліч маленьких круглих дверцят, то з одного боку, то з іншого. Підніматися сходами — це було не для гобіта: спальні, ванні кімнати, льохи, комори (їх було чимало), гардеробні (він мав цілі кімнати, призначені для одягу), кухні, їдальні були розміщені на тому самому поверсі й навіть у тому самому коридорі. (...).

Наш гобіт був дуже заможним, на прізвище Торбин. Торбини жили, сусідячи з Пригірком, іще хтозна відколи, і їх вважали тут дуже респектабельними¹ — не лише тому, що більшість Торбинів були багатії, а й тому, що вони ніколи не встрягали в жодні пригоди й не робили нічого несподіваного. Можна було заздалегідь знати, як Торбин відповість на те чи інше запитання, тож і не завдавати собі клопоту запитувати його. Ця ж історія — саме про те, як Торбин устрягнув - таки в пригоду та як йому, на його власний подив, довелося робити й казати речі цілком несподівані. Він міг утратити пошану сусідів, проте досягнув... — ну, ви самі побачите, чи досягнув він урешті чого - небудь.

¹ Респектабельний — солідний, поважний.

Матуся оцього нашого гобіта... До речі, а хто такий гобіт? Я думаю, гобітів сьогодні треба якось описати, адже вони стали рідкісними й почали триматись осторонь від Великого народу, як вони називають нас. Вони є (чи були) маленькими чоловічками, десь до половини нашого зросту, і меншими, ніж бородаті гноми. У гобітів борід немає. У них також мало або й зовсім немає нічого чарівного, за винятком звичайних буденних чарів, які допомагають їм зникати безшумно та швидко, коли дурні здоровані, як от ви чи я, немов слони, незграбно сунуть, зчиняючи шум, який можна почути за милю. Гобіти схильні до повноти; вони вдягаються в усе яскраве (переважно в зелене та жовте); не носять взуття, бо від природи мають на ступнях товсту підошву та густе й тепле брунатне хутро, подібне до волосся в них на головах (тільки не кучеряве); мають довгі вправні брунатні пальці, добродушні обличчя та заливаються глибоким мелодійним сміхом (особливо після обіду, який вони залюбки вживають двічі на день, коли вдасться). Тепер ви знаєте досить, отож можна розповідати далі. Як я почав був говорити, матусею цього гобіта — тобто Більбо Торбина — була знаменита Беладонна Тук, одна з трьох славних доньок Старого Тука, старійшини гобітів, котрі жили в Заріччі — по той бік маленької річечки, що протікала біля підніжжя Пригірка. Подейкували (в інших родинах), що в далекому минулому один із Тукових предків узяв собі за дружину ельфиню. Це, звісно, дурниці, проте в усіх Туках, напевно, було щось не зовсім гобітське, бо час від часу хтось з їхнього клану вирушав шукати пригоди. Вони делікатно зникали, і родина залагоджувала цю справу; та факт залишався фактом: Туки не були такі респектабельні, як Торбини, хоча, без сумніву, жили заможніше.

Не можна сказати, що Беладонна Тук мала коли - небудь якісь пригоди, вийшовши заміж за Бунґо Торбина. Бунґо, який був батьком Більбо, побудував для неї (а частково й за її гроші) найрозкішнішу гобітську нору, яку тільки можна було знайти чи то під Пригірком, чи по той бік Пригірка — у Загір’ї, чи в Заріччі, і прожили вони там до самого кінця своїх днів. І все- таки ймовірно, що Більбо, її єдиний син, хоча він виглядав і поводився, як точна копія свого статечного та добропорядного тата, успадкував від Туків щось дивне, що

лише чекало нагоди, аби вийти назовні. Нагоди, щоправда, жодного разу так і не трапилося, аж доки Більбо Торбин подорослішав, дожив приблизно до п’ятдесяти чи скількох там літ, мешкаючи в чудовій гобітській норі, яку побудував його батько (його я щойно вам описав), і здавалося, що тепер він уже ніколи не зрушить із насидженого місця.

Через якийсь дивний збіг обставин одного ранку багато років тому стояла благословенна світова тиша. (...) Після сніданку Більбо Торбин стояв біля дверей. Поруч проходив Ґандальф. Якби ви чули бодай чверть того, що чув про нього я, — а чув я лише дещицю з усього того, що розповідають, — ви були б готові до будь - якої цікавої оповіді. Оповіді та пригоди виростали мов гриби скрізь, де ступала його нога. Він не проходив повз Пригірок багато віків, чи не відтоді, як помер його приятель, Старий Тук, отож гобіти майже забули, як він виглядає. Востаннє він бував у власних справах у Загір’ї і Заріччі, коли всі вони були маленькими гобітенята -ми — хлопчиками та дівчатками.

Тож того ранку Більбо, нічого такого не сподіваючись, побачив дідугана з патерицею¹ в руці. Він мав високий гостроверхий капелюх, був одягнутий у довгий сірий плащ, на шиї мав сріблястий шарф, поверх якого аж до пояса звисала довга біла борода, а на ногах — величезні чорні черевики.

— Доброго ранку! — привітався Більбо, не маючи на гадці нічого іншого.

¹ Патериця — палиця.

Д. Вензел. Ілюстрація до повісті - казки Дж. Толкіна «Гобіт, або Туди і звідти»

Сонце сяяло, і трава була напрочуд зелена. Проте Ґандальф зиркнув на нього з - під довгих кошлатих брів, які вибивалися за широкі криси його капелюха.

— Що ти маєш на увазі? — спитав він. — Бажаєш мені доброго ранку, чи думаєш, що цей ранок добрий, незалежно від того, хочу я цього чи ні, чи що цього ранку ти сам почу ваєшся добре, чи що цього ранку всім належить бути добрими?

— Усе разом, — відповів Більбо. (...)

— Дуже мило! — промовив Ґандальф. — Але в мене цього ранку немає часу (...). Я шукаю когось, хто б узяв участь у пригоді, яку я саме влаштовую, але дуже складно знайти кого небудь.

— Ще б пак у цих краях! Ми — простий, тихий народ, і при -годи нам ні до чого. Від них лише прикрі клопоти та незручності! (...) — відказав пан Торбин (...). Потім він вибрав зі скриньки ранкову пошту й заходився читати, намагаючись не привертати уваги старого. Більбо вирішив, що вони з ним надто різні, і вже хотів, аби той пішов геть. Але старий не поспішав. Він стояв, не кажучи ні слова, спершись на патерицю та втупившись очима в гобіта, доки Більбо не стало геть - таки незручно й він почав навіть трохи сердитися.

Поміркуйте, чому чарівнику не сподобалося привітання Більбо.

Ви мали б помітити, що пан Торбин був зовсім не таким приземленим, як йому хотілося б про себе думати, він дуже любив квіти.

— Світе мій! — провадив він далі. — Чи не той це Ґандальф, котрий підбурив стількох сумирних юнаків і дівчат, які ви рушили кудись за небокрай на пошуки божевільних пригод? Усілякі дряпання по деревах у гості до ельфів чи плавання під вітрилами, плавання до чужих берегів! Гай - гай, життя тоді було таке цікаве, я маю на увазі, що Вам єдиному вдалося поперевертати в цих краях усе з ніг на голову. Вибачте ласкаво, але я не думав, що Ви й досі при ділі.

— При чому ж іще мені бути? — здивувався чарівник. — Але мені приємно, що ти дещо пам’ятаєш про мене. При -наймні в тебе, здається, залишилися добрі спогади про мої феєрверки — і це вже дарує надію. Отже, заради твого старого дідуся Тука та бідолашної Беладонни я дам тобі те, чого ти просиш.

— Вибачте ласкаво, але я нічого не просив!

— Ні, просив! Тепер уже двічі. Мого вибачення. Я даю його тобі. І до того ж зайду аж так далеко, що пошлю тебе в цю пригоду. Дуже втішно для мене, дуже добре для тебе — а ще, цілком імовірно, і корисно, якщо ти колись упораєшся з нею.

— Перепрошую! Я не хочу ніяких пригод, красно дякую. Не сьогодні. Доброго ранку! Утім, будьте ласкаві, заходьте на чай, коли тільки забажаєте! От хоча б завтра! Так, приходьте завтра! До побачення! — із цими словами гобіт розвернувся і шаснув у круглі зелені двері, зачинивши їх так швидко, як тільки наважився, щоб не здатися невихованим. Чарівники завжди залишаються чарівниками.

«Ну й навіщо я запросив його на чай?» — картав він сам себе, ідучи до комори. Він нещодавно поснідав, але подумав, що не завадило б з’їсти тістечко - друге та випити чогось після такого переляку.

Ґандальф тим часом іще довго стояв перед дверима й тихенько сміявся. Тоді підійшов ближче й кінчиком своєї па териці надряпав на чудових зелених гобітових дверях якийсь чудернацький знак. Потім попрямував геть — приблизно тоді, коли Більбо доїдав друге тістечко й уже починав думати, що дуже вдало уникнув пригод.

(Переклад з англійської Олени О’Лір)

У середу Ґандальф із гномами приходять до Більбо в гості. Більбо погоджується вирушити з ними за скарбами, які захопив дракон, тому що гноми обіцяють йому частину скарбів.

Запитання та завдання

1. Чи захопив вас початок повісті-казки?

2. Розгляньте ілюстрацію (с. 191). Чи таким ви уявляли Пригірок, де жили гобіти?

3. Що було особливого в помешканні Більбо? Яка деталь будинку гобіта привернула вашу увагу?

4. Чому родину гобіта вважали респектабельною? Чи подобалися їм несподівані пригоди?

5. Що ви дізналися про вдачу та життя гобітів?

6. Що особливого було в характері Більбо? Чим він відрізнявся від інших Торбинів?

7. Роздивіться ілюстрацію (с. 193). Яку подію повісті-казки на ній зображено?

8. Що запропонував Ґандальф гобіту? Чи сподобалася Більбо його пропозиція?

9. Більбо повторює привітання «Добрий день» кілька разів. Чи змінюється інтонація, з якою він промовляє його? Чи має значення, з якою інтонацією ви промовляєте слова привітання?

10. Поміркуйте з однокласниками й однокласницями, як у діалозі Більбо та Ґандальфа розкриваються їхні характери.

11. Намалюйте гобіта, використавши його опис у повісті-казці.

12. Які фантастичні створіння діють в українських народних казках? Чи є в них істоти, подібні до гобіта?

13. Складіть план початку повісті-казки. Стисло перекажіть його з метою зацікавити своїх друзів. Які засоби (слова, жести, міміку, логічний наголос, паузи) ви при цьому будете використовувати?

У печері гоблінів Більбо знаходить чарівний перстень і стає його володарем. Нарешті тринадцять гномів із гобітом знаходять Озерне місто, поруч з яким розташована гора дракона Смога. Більбо відправляється за скарбами, заради яких він із гномами здійснив цю довгу подорож.

XII. Про що стало відомо за дверима

Досить довго гноми стояли в темряві перед дверима та радилися, аж нарешті Торін виголосив:

— Саме час нашому вельмишановному панові Торбину, який зарекомендував себе протягом нашої довгої подорожі як добрий товариш і як гобіт, наділений відвагою та кмітли -вістю, надзвичайними для його маленького зросту, і, якщо можна так висловитися, обдарований везучістю, що набагато перевершує пересічну, — тепер йому саме час виконати місію, заради якої його й було прийнято до нашої компанії: тепер йому саме час заробити свою винагороду.

Вам знайомий Торінів стиль в особливо важливих випад -ках, тож далі я не цитуватиму, хоча промова його була наба -гато довшою. Безперечно, то був особливо важливий випадок, але Більбо взяла нетерплячка. На той час він також досить добре вивчив Торіна та розумів, до чого той хилить.

— Якщо Ви маєте на увазі, що Вам здається, ніби це мій фах — першим заходити в потайний хід, о Торіне Дубощите, сину Траїна, нехай Ваша борода дедалі довшає, — відповів він гостро, — то скажіть про це коротко, та й по всьому! Звісно, я міг би відмовитися. Дотепер я визволив вас із двох халеп, про що аж ніяк не йшлося в угоді, — тож думаю, що вже заслужив якусь винагороду. Утім, «до смерті три чисни -ці», як любив казати мій батько, і чомусь я певен, що не від -мовлюся. Може, я вже став довіряти своїй фортуні більше, ніж за старих часів (він мав на увазі минулу весну, перед тим, як покинув рідний дім, але відтоді, здавалося, минули століття), проте хай там що, а я думаю, що таки піду й зазир -ну туди одним оком — і спекаюся цього. А зараз хто піде зі мною?

Він не сподівався, що йому відповість хор добровольців, тому й не був розчарований. Філі та Кілі почувалися явно незручно й переминалися з ноги на ногу, а інші навіть не приховували, що не бажають зголошуватися, — за винятком старого Баліна, дозорця, який устиг полюбити гобіта. Він сказав, що принаймні зайде досередини, а можливо, ще й подолає якийсь шмат дороги, готовий за потреби прийти на допомогу.

На виправдання гномів можна сказати щонайбільше ось що: вони мали намір справді щедро заплатити Більбо за його послуги, вони привели його сюди, щоб він виконав замість них усю чорну роботу, і, звісно, не заперечували, аби бідо лашний коротун виконав її самохіть, — але вони зробили б усе можливе, щоб уберегти його від неприємностей (як вони й вчинили у випадку з тролями на початку пригоди, іще не маючи якихось особливих причин бути йому вдячними). Так уже воно повелося: гноми не є героями, — це обачний наро дець, який над усе ставить гроші; декотрі з них хитрі та зрад -ливі, й узагалі доволі неприємні, декотрі — навпаки, цілком порядні особи на кшталт Торіна та його компанії, якщо не вимагати від них надто багато.

На блідий небосхил, затягнутий чорними хмарами, виси пали зорі, коли гобіт прослизнув крізь зачаровані двері й почав прокрадатись углиб Гори. Іти було набагато легше, ніж він побоювався. То не був ані гоблінський тунель, ані печера лісових ельфів із грубо обтесаними стінами. То був коридор,

який проклали гноми, гідний їхнього багатства та майстер -ності: прямий, як стріла, з гладенькою підлогою і стінами, він вів під рівним і плавним ухилом кудись далеко — у чор -ноту, нагуслу внизу.

Через якийсь час Балін побажав Більбо успіху й зупи -нився там, звідки ще було видно бліді обриси дверей та завдяки хитромудрій акустиці тунелей було чути шелестли -вий шепіт гномів десь за дверима. Тоді гобіт надів свій пер -стень та, наляканий відлунням і тому більш ніж по гобітськи дбаючи про те, щоб не шуміти, беззвучно прокрався дедалі нижче в темряву. Він тремтів од страху, але його маленьке личко було суворе та похмуре. Він уже дуже відрізнявся від того гобіта, котрий давним -давно вибіг із Торбиного Кута без хустинки. Власне, хустинки в нього не було вже цілу вічність. Він намацав свій кинджал, затягнув пояс і рушив далі.

«Ось нарешті ти й на місці, Більбо Торбине, — казав він сам до себе. — Ти сам устряг у це того вечора, під час пам’ятної гостини, і тепер тобі доведеться самому виплутуватися та розплачуватися за це! Лишенько мені, яким дурнем я був, таким і залишився! — дорікала йому аж ніяк не туків -ська його половина. — Мені зовсім не потрібні скарби, які стереже дракон, — хай собі залишаються тут на віки вічні, аби мені тільки зараз прокинутись і виявити, що цей трикля тущий тунель — передпокій моєї власної нори!»

Звісно, він не прокинувся, а натомість просувався далі, доки від дверей навіть знаку не залишилося. Він був сам -один. Невдовзі йому здалося, що стає тепліше. «Чи воно справді щось світиться з глибини, звідки пашить жаром, чи мені лише ввижається?» — подумав він.

Але гобітові не ввижалося. Що далі він просувався вперед, то менше сумнівів у нього залишалося. То справді було чер -воне світло, що ставало дедалі яскравішим. До того ж у туне -лі тепер, поза сумнівом, стало спекотно. Повз Більбо, підні -маючись угору, пролітали клуби пари, і він почав спливати потом. А ще в його вухах залунав якийсь шум, що пульсу вав так, наче то великий казан булькотів і танцював на вогні, а до того звуку домішувався гуркіт, подібний до мур котіння велетенського кота. Шум наростав, і в ньому вже безпомильно вгадувалося розкотисте хропіння якогось вели

кого звіра — ніби він спить десь попереду, углибині, де червоніє заграва.

Дж. Хау. Ілюстрація до повісті - казки Дж. Толкіна «Гобіт, або Туди і звідти»

Більбо зупинився. А коли рушив далі — це був найхоробріший учинок, на який він будь-коли зважувався. Моторошні речі, які трапилися потім, аж ніяк не можуть зрівнятись із цим. У тунелі він здобув справжню перемо -гу над самим собою, стоячи лицем до лиця з величезною небезпекою, що на нього чигала. У всякому разі після короткої затримки він таки рушив далі, і ви можете собі уявити, як він наближається до кінця тунелю, прочиняє такі самі двері, як і нагорі, і пропихає в щі лину свою маленьку голівку.

Перед ним відкривається гігант -ський льох чи підземна темниця стародавніх гномів у самісінькому серці Гори. Темрява в під -земеллі майже непроглядна, тому про розміри цієї темниці можна було тільки приблизно здогадуватися, але кам’яна підлога поблизу вся аж пашить вогненним жаром. Жаром Смога!

Він лежав там, величезний золотаво - червоний дракон, і міц -но спав; з його пащі та ніздрів вихоплювалися рокотання і клуби диму, але полум’я дрімало в його утробі. Під його черевом, під усіма кінцівками та масивним, складеним кіль цями хвостом і взагалі скрізь довкола, по всій невидимій під лозі, лежали незліченні купи коштовностей, золотих виробів і просто золота в зливках, самоцвітів і клейнодів, а срібло виблискувало багрянцем у червонястому світлі.

Смог лежав, склавши крила, ніби велетенський кажан, трохи відкинувшись на один бік, так що гобіт міг бачити його довге білясте черево, у яке вкарбувалися самоцвіти та золото — від довгого лежання на такому багатому ложі. Позад нього неясно проступали розвішані на стінах кольчуги та шоломи, сокири, мечі, списи, а ще рядами стояли великі

глеки та горщики, повні скарбів, про які можна було тільки здогадуватися.

Сказати, що в Більбо перехопило подих, — це не сказати нічого. Відколи люди переінакшили мову, якої навчилися в ельфів у ті часи, коли все на світі було чудесним, уже не залишилося слів, щоб передати його почуття. Більбо й рані -ше чув оповіді та пісні про драконів і про їхні скарби, але блиск, пишнота, спокусливість таких багатств були йому не знані. Його серце перейнялося зачаруванням і гномівською захланністю — і він заціпеніло споглядав, майже забувши про страхітливого стража, золото без ціни й без ліку.

Здавалося, це споглядання тривало століттями, і раптом, майже всупереч власній волі, він відділився від затінених дверей та прокрався до золотих розсипів. Над його головою височів сплячий дракон, навіть уві сні становлячи страшну загрозу. Більбо схопив велику чашу з двома ручками, таку важку, що він ледве її підняв, і кинув зляканий погляд угору. Смог поворухнув крилом, випустив кіготь, рокотання його храпу змінило тон.

І тоді Більбо кинувся навтьоки. Але дракон не прокинув -ся — ще ні, — лише занурився в інші сни, сповнені жадоби та сваволі, розлігшись на награбованому добрі, а маленький гобіт намагався втекти довгим тунелем, насилу пересуваючи ноги. Усю дорогу серце його калатало, ноги тремтіли, ніби від лихоманки, але він усе одно стискав чашу, а його голов ною думкою було: «Я впорався! Тепер вони побачать! То зна -чить “схожий радше на бакалійника, ніж на зломщика”? Ну, про це вже довіку ніхто й словом не прохопиться!»

Ніхто й не прохопився. Балін був нестямно радий знову бачити гобіта: вражений і захоплений водночас. Він узяв Більбо на руки та виніс на свіже повітря. Була саме опівніч, зоряне небо затягли хмари, а Більбо лежав із заплющеними очима, відсапуючись і з насолодою вдихаючи прохолодний вітерець. Він майже не помічав, як гноми розхвилювалися, як вони вихваляють його, плескають по спині й обіцяють власні послуги та послуги всієї своєї рідні з покоління в поко -ління.

Гноми все ще передавали чашу з рук до рук і задоволено обговорювали майбутнє повернення своїх скарбів, коли рап -том у надрах Гори щось гучно загуркотіло, ніби вона була

старим вулканом, якому спало на думку ще раз прокину -тися. У дверях за їхніми спинами залишалася тільки вузень -ка щілина, закладена каменюкою, але з глибини Гори, мото -рошно відлунюючи від стін довгого тунелю, долинало гри -мотіння та стугоніння, яке стрясало землю під їхніми ногами.

Гноми вмить забули про свої радощі та самовпевнене похваляння і зіщулилися від страху. Зі Смогом іще належало поквитатися. Не можна легковажити живими драконами, якщо вони ваші сусіди. Дракони не вміють по- справжньому користуватися своїм багатством, але зазвичай знають йому лік до останньої монетки, особливо якщо посідають скарби тривалий час, — і Смог не був винятком. Йому снився важ -кий сон (де якнайнеприємніше фігурував якийсь воїн, на зріст досить пересічний, але озброєний грізним мечем і спов нений великої відваги), потім сон перейшов у дрімоту, а її перервало раптове пробудження. У його печері повіяло чу -жим духом. Може, запах занесло крізь ту дірку? Вона завжди його трохи непокоїла, хоч і була зовсім маленька, а тепер він утупився в неї з підозрою, дивуючись, чому він досі не зава лив її камінням. Нещодавно йому навіть напівпримарилося, що він уловив невиразне відлуння якогось стукоту, яке докоти лося згори аж до його лігва. Він заворушився і витягнув шию, принюхуючись. І раптом помі -тив, що зникла чаша!

Р. Гарланд. Ілюстрація до повісті - казки Дж. Толкіна «Гобіт, або Туди і звідти»

Злодії! Пожежа! Убивство! Такого ще не траплялося, відко -ли він оселився в Горі! Його лють була невимовною — таку лють можна спостерігати лише тоді, коли багатії, чиї статки набагато перевищують їхні забаганки, раптом втрачають якусь річ, яка була в них уже давно, але якої вони жодного разу не вжили й навіть не доторкнулися до неї. Дракон вивергнув полум’я, залу наповнив дим, Гора затрусилася

до самого підніжжя. Дракон марно намагався просунути го -лову в маленькі дверцята, а тоді, підібгавши хвіст, з ревом, подібним до грому, кинувся зі свого лігва крізь великі двері й помчав просторими коридорами підземного палацу до Го -ловної Брами.

Єдиною його думкою було обнишпорити всю Гору, а таки впіймати злодія, розірвати його, затоптати! Він вилетів із брами, від чого вода в струмку несамовито зашипіла й запа рувала, вогняною стрілою злетів у повітря і приземлився на вершині Гори в язиках зеленого й шарлатного полум’я. Гноми почули страшний шум його крил і, причаївшись під стінами трав’янистої тераски, позаповзали за каменюки, сподіваючись уникнути страхітливих очей дракона, який полював на них.

Там би вони всі й загинули, якби знову- таки не Більбо.

— Швидше! Швидше! — зашепотів він, ледве переводячи дух. — За двері! У тунель! Тут нам залишатися не можна.

Почувши це, вони вже готові були заповзти в тунель, аж раптом Біфур скрикнув:

— Мої кузени! Бомбур і Бо-фур — ми зовсім про них забули, вони внизу, у тіснині!

— Вони загинуть, і всі наші поні — теж, і харчі пропадуть, — забідкались інші. — Ми нічого не можемо вдіяти.

— Дурниці! — заперечив То рін, не втрачаючи почуття влас -ної гідності. — Ми не можемо їх покинути. У тунель підуть пан Торбин, Балін і ви двоє, Філі та Кілі, — усі драконові не дістануться. Тепер ви, решта, — де мотузки? Покваптеся!

Дж. Хау. Ілюстрація до повісті - казки Дж. Толкіна «Гобіт, або Туди і звідти»

То були, мабуть, найприкріші моменти, які їм довелося пере жити. Десь угорі в кам’яних порожнинах відлунював страшний рев розлюченого Смога, будь-якої миті він міг шугнути дони

зу, ви вер гаючи полум’я, або вихором облетіти Гору й поміти -ти їх саме тоді, коли вони шалено тягнули мотузки над краєм загрозливої прірви. Витягли нагору Бофура — усе було поки що спокійно. Витягли й Бомбура — він пирхав і відсапувався, мотузки тріщали, — але все й далі було спокійно. Попіднімали нагору деякі інструменти та клунки з харча -ми — і тут над ними нависла небезпека.

Пролунав різкий посвист крил. Червоний відсвіт торкнув -ся зубців скель. Дракон був уже близько.

Ледве вони встигли втекти до тунелю і позатягати туди всі клунки, як із півночі нагрянув Смог, обпалюючи полум’ям гірські схили та б’ючи своїми великими крильми з таким шумом, ніби то ревів ураган. Його гаряче дихання спопелило траву перед дверима, проникло в щілину, яку вчасно поки нули гноми, і навіть обпекло їх, зачаєних у схованці. Змет -нулись угору миготливі язики полум’я, затанцювали чорні тіні скель. Коли він пролетів, знову запанувала темрява. Поні пронизливо заіржали від жаху, зірвалися з прив’язі й несамовито помчали геть. Дракон шугнув униз, кинувся за ними навздогін і зник з очей.

— Кінець нашим бідолашним конячинкам! — зітхнув Торін. — Якщо вже Смог когось помітить, від нього не втек -ти. Нам треба залишатися тут, якщо тільки хтось не бажає дибати кілька миль назад до річки просто неба на очах у Смога.

Ні, це нікому не було до вподоби! Вони заповзли в глиб тунелю і лежали там, тремтячи всім тілом, хоча було тепло й душно, доки в щілині дверей не засірів світанок. Уночі вони раз у раз чули, як то наростає, то слабшає рев дракона, коли той пролітав поруч, нишпорячи скрізь по гірських схи лах.

Побачивши поні та сліди привалів, він подумав, що від річки приходили люди й піднімалися гірським схилом із тіснини, де були прив’язані поні. Проте дверей його пильне око таки не помітило, а до маленької тераски, захищеної високими стінами, не досягло його грізне полум’я. Він ниш -порив довго й даремно, аж поки світанок охолодив його лють, і тоді дракон повернувся на своє золоте ложе, щоб поспати й набратися сил. Грабунку він би не забув і не виба -чив навіть через тисячу літ, перетворившись на обвуглений

камінь, але міг дозволити собі зачекати. Повільно й тихо він заповз у своє лігво та напівзаплющив очі.

Коли настав ранок, страх трохи відпустив гномів. Вони вирішили, що небезпеки неминучі, коли маєш справу з таким грізним стражем, і що зараз не варто відмовлятися від початкового задуму. Та вони й не могли піти звідси негайно, як зазначив Торін. Їхні поні втекли чи загинули, і товари -ству треба було трохи перечекати, доки Смог настільки послабить пильність, аби вони наважилися вирушити в даль ню путь пішки. На щастя, вони врятували дещо з припасів, отож їжі на якийсь час їм би вистачило.

Вони довго радилися, що робити далі, але не змогли при думати жодного способу, як позбутися Смога, — зрештою, це завжди було найвразливішим місцем їхніх планів, на що так і кортіло вказати Більбо. Тоді, як це властиво тим, хто потрапив у цілковиту безвихідь, гноми почали бурчати, дорікаючи гобітові за те, що спершу так їх потішило: що він виніс із під -земелля чашу та передчасно розлютив Смога.

— А що ж іще, на вашу думку, належить робити зломщи -кові? — сердито запитав Більбо. — Я не наймався вбивати драконів — це справа воїна, — лише викрадати скарби. Для початку я зробив усе, що тільки міг. Чи ви сподівалися, що я приплентаюся назад з усіма Троровими скарбами на спині? Кому треба нарікати, так це мені. Вам потрібно було б при -хопити із собою п’ятсот зломщиків, а не одного. Я певен, що це робить велику честь вашому дідусеві, але не треба вдавати, ніби ви просвітили мене, яке неосяжне його багатство. Мені знадобилися б сотні років, аби повиносити його нагору, — навіть якби я був у п’ятдесят разів більшим, а Смог — сумир ним, як ягня.

Після цього гноми, звісно ж, попросили в нього пробачен ня.

— Тоді що, на вашу думку, нам треба робити, пане Торби не? — чемно запитав Торін.

— Зараз у мене немає жодних ідей — якщо ви маєте на увазі транспортування скарбу. Очевидно, це залежить від щасливого випадку й від того, чи позбудемося ми Смога. Позбуватися драконів — це аж ніяк не мій фах, але я про це таки поміркую. Особисто я ні на що не надіюсь і бажав би лише дістатися додому живим.

— Про це зараз і не клопочися! Що нам треба робити сьо -годні, тепер?

— Ну, якщо вам дійсно потрібна моя порада, то я скажу, що ми нічого не можемо вдіяти, хіба що сидіти там, де сиди -мо. Удень ми, безперечно, зможемо досить безпечно прокрадатися на повітря. Можливо, невдовзі можна буде послати одного чи двох із - поміж нас до намету над річкою, аби попов -нити наші запаси. Але вночі всім нам треба ховатись у туне -лі. А зараз я пропоную ось що. Я надіну свій перстень і про -берусь у підземелля сьогодні ж опівдні — треба ж Смогові колись передрімати — та й погляну, як він. Можливо, щось зміниться. «У кожного змія є вразливе місце», — любив казати мій тато, — а втім, я певен, що він використовував власний досвід...

Звичайно, гноми охоче пристали на цю пропозицію. Вони вже почали шанувати маленького Більбо. Тепер він став справжнім ватажком їхньої виправи. У нього з’явилися власні ідеї та плани. Коли настав полудень, він уже був гото -вий до другої вилазки в глиб Гори. Звісно, це йому не подобалося, але він був більш- менш переконаний, що тепер на нього не чекало нічого особливо поганого. Якби ж він знав більше про драконів і про їхню підступну вдачу, то був би більш боязким і менш упевненим, що застане Смога сплячим.

Сонце сяяло, коли він вирушив у дорогу, але в тунелі було темно, як уночі. Світло, що пробивалося крізь щілину у две рях, невдовзі зникло. Гобіт просувався тихіше, ніж димок, підхоплений легеньким вітерцем, і вже був не від того, щоб трішки запишатися, коли наблизився до нижніх дверей. Звідти пробивався лише слабесенький відсвіт.

«Старий Смог стомився і заснув, — подумав гобіт. — Побачити він мене не зможе, та й не почує. Веселіше, Більбо!» Він забув або й ніколи не чув про властивий драконам гострий нюх. А ще — про той прикрий факт, що вони можуть спати з напіврозплющеними очима, коли щось викликає їхню підозру.

Коли Більбо визирнув із за дверей, йому, певна річ, здало ся, що Смог міцно спить — майже як мертвий — і майже затух, лише зрідка похропуючи й випускаючи з ніздрів цівки невидимої пари. Гобіт уже хотів поставити ногу на підлогу, коли помітив тонкий червоний промінь, що прорізався з під

приплющеного лівого Смогового ока. Дракон лише вдавав, що спить! Він стежив за входом до тунелю! Більбо поспіхом відступив назад і благословив долю, що обдарувала його перснем. І тут Смог заговорив:

— Так - так, злодій! Я вловлюю твій запах і твій дух. Я чую твоє дихання. Підійди - но ближче! Поживися ще раз, не цере -монься — тут усього більш ніж удосталь!

Але Більбо був не таким уже й невігласом стосовно драко -нів, і якщо Смог сподівався підманити його ближче так легко, то він прорахувався.

— Ні, дякую тобі, о Сможе Страхітливий! — відповів він. — Я прийшов не за подарунками. Я лише хотів поглянути на тебе й побачити, чи ти справді такий величезний, як про те оповідають у казках. Я в це не вірив.

— А тепер віриш? — спитав дракон, дещо влещений, хоч і не повірив жодному слову Більбо.

— Воістину, пісні та казки цілковито програють у порів нянні з дійсністю, о Сможе, найперше й найбільше зло! — відповів гобіт.

— У тебе хороші манери, як на злодія та брехуна, — зауважив дракон. — Тобі, виявляється, відоме моє ім’я, але я щось не пригадую твого запаху. Чи можу я спитати, хто ти та звідки прийшов?

— Звісно ж, можеш! Я прийшов із - під Пригірка, і путь моя лежала попід горами та через гори. А ще — повітрям. Я той, хто приходить незримим.

— У це я ще можу повірити. — відказав Смог. — Та чи це твоє справжнє ім’я?

— Я розгадувач загадок, кремсач павутини, жалюча муха. Мене обрано задля щасливого числа.

— Премилі прізвиська! — зіронізував дракон. — Але щас -ливі числа не завжди виграють.

— Я той, хто ховає своїх друзів живцем, топить їх і живи -ми видобуває з води. Я прийшов із кута торби, але в жодній торбі не бував.

— Це звучить не надто вірогідно, — криво усміхнувся дракон.

— Я друг ведмедів і гість орлів. Я Здобувач перстенів і Той, хто приносить удачу, а ще — Вершник на діжці, — про довжував Більбо, смакуючи власні загадки.

— Це вже краще! — похвалив Смог. — Але хай твоя уява не дуже тебе заносить!

Так, власне, і потрібно розмовляти з драконами, якщо ви не хочете відкривати своє справжнє ім’я (це мудро), але не бажаєте довести їх до сказу прямою відмовою (це також дуже мудро). Жодний дракон не може опиратися спокусі послухати, як хтось говорить загадками, і згаяти час, намагаючись їх розгадати. Багато чого Смог не зрозумів узагалі.

«Я думав про це минулої ночі, — усміхнувся він сам до себе. — Озерні люди, якісь паскудні підступи тих жалюгід -них торгівців діжками, інакше я ящірка. Я не бував у їхніх краях довгі віки, але незабаром я виправлю цей недогляд!»

— Гаразд - гаразд, о Вершнику на діжці! — промовив він уголос. — Може, Діжкою звали твого поні, а може, і ні — хоча був він доволі пузатий. Ти вмієш приходити незримим, але ти не йшов пішки всю дорогу. Маю сказати, що минулої ночі я з’їв шістьох поні й невдовзі переловлю і з’їм усіх інших. На знак подяки за чудову вечерю я дам тобі одну маленьку пораду для твого ж блага: не знайся без особливої потреби з гномами.

— З гномами? — перепитав Більбо з удаваним подивом.

— Не прикидайся! — визвірився Смог. — Я знаю запах (і смак) гномів краще за будь кого іншого. Тільки не кажи мені, що я можу з’їсти поні з - під гнома й не розпізнати гном’ячого запаху! Ти погано закінчиш, Злодію і Вершнику на діжці, якщо приятелюєш із ними. Я не матиму нічого проти, якщо ти передаси їм мої слова. — Але він не сказав Більбо, що відчув іще один запах, якого взагалі не ро зібрав, — запах гобіта: це було поза межами його досвіду та страшенно його спантеличило.

— Думаю, минулої ночі ти дістав добрі гроші за ту чашу. — продовжував він. — Та кажи вже: дістав чи ні? Анічогісінько? Що ж, це на них схоже. І, думаю, вони ховаються за твоєю спиною, а тобі доручено виконати за них усю чорну роботу й поцупити, скільки донесеш, коли я не дивитимуся. І тобі чесно заплатять? Не вір! Якщо ти виберешся звідси живим, то ти везунчик.

Тепер Більбо став почуватися справді незручно. Коли Смогове око, блукаючи й вишукуючи його в сутіні, спалаху вало просто перед ним, гобіт увесь тремтів і його охоплюва

ло підсвідоме бажання кинутись уперед, зняти перстень-невидимку й розповісти Смогові всю правду. Воістину, над ним нависла страшна небезпека опинитись у полоні драко -нових чарів. Але він зібрав усю свою мужність і заговорив знову:

— Тобі відомо не все, о Сможе Всемогутній! Нас привело сюди не саме лише золото.

— Ха- ха! Ось ти і обмовився! «Нас»! — захихотів Смог. — Чому б не сказати «нас чотирнадцятеро» та й годі, пане Ща -сливе Число? Мені приємно чути, що у вас були тут іще й інші справи, крім мого золота. У такому разі ви, можливо, не зовсім змарнуєте свій час. Не знаю, чи спадало тобі на думку, що, навіть якщо тобі вдасться викрасти трохи золота — а ця справа може затягтися на добру сотню років, — ти все одно не зможеш занести його далеко. Чи багато від нього користі на горі? А в лісі? Сили небесні! Чи ти ніколи не думав про зиск? Думаю, чотирнадцята частка чи щось подібне — такі були їхні умови, га? А як щодо доставки? Як щодо перевезен -ня? Як щодо озброєної охорони та мита? — І Смог голосно розсміявся.

У нього була зла та підступна душа, і він знав, що його здо гади недалекі від правди, а крім того, підозрював, що за всім цим стоять озерні люди й більша частина награбованого має осісти в їхньому місті, яке за днів його юності звалось Есґарот.

Вам буде важко в це повірити, але бідолашний Більбо справді був заскочений зненацька. Дотепер усі його думки та сили були зосереджені на тому, щоб дістатися до Гори й знай -ти вхід. Він ніколи не завдавав собі клопоту помізкувати ні як належить транспортувати скарби, ні, звісно, як доправи ти призначену йому частку до Торбиного Кута, що під Пригірком.

І тут у його душу закралася підозра: чи гноми також забу ли про ці важливі речі, чи вони весь час нишком підсміюва лися з нього? От як впливають драконівські балачки на недо свідчених. Звісно, Більбо треба було остерігатися, але Смог був надто сильною натурою.

— Я казав тобі, — промовив гобіт, роблячи над собою зусилля, щоб залишитися вірним своїм друзям і відтягну ти розв’язку, — що про золото ми думали в останню чергу.

Дж. Хау. Ілюстрація до повісті-казки Дж. Толкіна «Гобіт, або Туди і звідти»

Ми пройшли через гори та попід горами, водою та повітрям заради помсти. Безперечно, о Сможе Незмірно Багатий, ти мусиш розу -міти, що завдяки своєму підне -сенню нажив собі лютих воро -гів!

Тепер Смог уже й справді рего -тав — то був приголомшливий ре -гіт, який притис Більбо до долів -ки, а тим часом гноми в тунелі нагорі збилися докупи й уже ду мали, що для гобіта настав наглий і лихий кінець.

— Помста! — пирхнув дракон, і полиск його очей освітив залу від підлоги до склепіння, немов шар латна блискавка. — Помста! Ко -роль під Горою мертвий — а де ж його кревні, які б наважилися мріяти про помсту? Ґіріон, Володар Долу, мертвий, а його людей я пожер, як вовк овець. А де ж сини його синів, котрі б насмілилися наблизитися до мене? Я несу загибель скрізь, де забажаю, і ніхто не сміє стати супроти мене. Я подолав давніх воїнів, рівних яким не знайти в нинішньому світі. Але тоді я ще був молодий і тендітний. А тепер я старий і могутній, Злодію в Сутіні! — зловтішався він. — Моя броня завтовшки в десять щитів, мої зуби — мечі, мої кігті — списи, змах мого хвоста — удар блискавки, мої крила — ураган, мій подих — смерть!

— Я завжди думав, — перелякано пропищав Більбо, — що драконяче тіло знизу м’якше, особливо в ділянці — е- е — огруддя; але, поза сумнівом, той, у кого такі обладунки, подумав і про це.

Дракон одразу ж перестав вихвалятися.

— Твої відомості застарілі, — відрубав він. — І згори, і зни -зу я вкритий бронею із залізної луски та твердих самоцвітів. Жодне лезо не протне мене.

— Я міг би й сам про це здогадатися, — зітхнув Більбо. — Ніде не знайти рівного ясновельможному Смогові Непро

никненному. Яка це розкіш — мати камізельку з добірних діамантів!

— Так, це й справді вишукано й чудесно, — підтвердив Смог, до смішного влещений.

Він не знав, що ще під час попередніх відвідин Більбо вже кинув оком на його незвичайний нагрудник і що гобітові кортіло роздивитися його зблизька, на що в нього були особливі причини. Дракон перекотився на спину.

— Дивися! — наказав він. — Що ти скажеш на це?

— Приголомшливо! Довершено! Бездоганно! Запамороч -ливо! — вигукував Більбо вголос (...) — Що ж, я не смію довше затримувати увагу Вашої Величності, — промовив він, — і заважати такому необхідному для Вас перепочинку. Поні так просто не зловити — принаймні, думаю, не з пер шої спроби. І зломщиків — теж, — підпустив він шпильку наостанок, кинувшись навтьоки вгору по тунелю.

То була недоречна заувага, бо дракон вивергнув йому вслід страшенне полум’я — і, хоч як прудко тікав Більбо, йому не вдалося відбігти на безпечну відстань від почварної Смогової голови, яка пхалась у двері в нього за спиною. На щастя, уся голова не змогла протиснутися, але з ніздрів навздогін гобітові вихопився пекучий вогонь із парою, так що Більбо був близький до загибелі й наосліп побрів далі, ледве пересуваючи ноги від сильного болю та страху. Спершу він навіть тішився своєю дотепною бесідою зі Смогом, але припустившись помилки, одразу опам’ятався.

«Ніколи не глузуй із живих драконів, Більбо, дурню ти такий!» — мовив він сам до себе, і згодом це стало його улюб -леною приказкою і навіть увійшло у фольклор. «Ти ще не спекався цієї пригоди», — додав він, і це також була суща правда.

День хилився до вечора, коли він вибрався з тунелю і, перечепившись, упав на «порозі» непритомний. Гноми при -вели його до тями та як могли заходилися гоїти його опіки, але минуло чимало часу, перш ніж волосся в нього на поти лиці, як і хутро на п’ятах, повідростало знову: воно було обсмалене й попалене до самої шкіри. Тим часом друзі щоси -ли намагалися підбадьорити гобіта та прагнули почути його розповідь, — особливо їм кортіло довідатися, чому дракон зчинив такий страшний шум та як Більбо врятувався.

Але гобіт був змучений та занепокоєний, тому їм ніяк не вдавалося витягти з нього бодай щось. Озираючись назад, він шкодував про деякі речі, які сказав драконові, і не горів бажанням їх повторювати. Поруч на камені сидів старий дрізд, схиливши голівку набік і прислухаючись до його слів. І ви тільки погляньте, у якому кепському настрої був Більбо: він підібрав камінець і пожбурив його в дрозда, який, утім, лишень відлетів і відразу ж повернувся на старе місце.

— Паскудний птах! — кинув Більбо сердито. — Не подо -бається він мені — здається, він нас підслуховує.

— Облиш його! — озвався Торін. — Дрозди добрі та приязні, а цей птах іще й дуже старий, можливо, він останній із давньої породи дроздів, які жили в цих краях, відколи їх приручили мої батько та дід. Це чарівні птахи, а до того ж довгожителі, — імовірно, цей дрізд — один із тих, котрі жили тут пару сотень чи й більше літ тому. Люди Долу навчилися розуміти їхню мову й посилати їх із звістками до озерних людей та деінде.

— Ну, то в мене знайдуться сякі - такі новини для Озер -ного міста, якщо він цього хоче, — процідив Більбо, — утім, не думаю, що там залишиться хтось, кого цікавитиме пташина мова.

— Що ж трапилося? — закричали гноми. — Ану, кажи швидше!

І Більбо розповів їм усе, що запам’ятав, і зізнався, що його непокоїть думка, ніби дракон багато про що здогадався з його загадок, не кажучи вже про поні, яких він поїв, і про сліди їхніх привалів, які помітив.

— Я певен: він знає, що ми прибули з Озерного міста й отримали там допомогу, і в мене погане передчуття, що наступний наліт він здійснить у тому напрямку. Заради всьо -го святого, як би я хотів, аби з мого язика ніколи не зривали ся слова про Вершника на діжці! Навіть сліпий кролик у цих краях одразу подумав би про озерних людей!

— Та годі вже, годі! Нічого не вдієш! Наскільки мені відо -мо, розмовляючи з драконом, важко не потрапити на слизь ке, — намагався втішити його Балін. — Якщо хочеш почути мою думку, ти вчинив дуже добре — принаймні з’ясував дещо дуже корисне й повернувся до нас живим, а цим може

похвалитися далеко не кожний, хто перекинувся слівцем із таким драконом, як Смог. Це дарунок долі — знати, що в діамантовій камізельці старого Змія є гола латка.

Це повернуло розмову в інше річище, і гноми заходились обговорювати вбивства драконів — як історичні, так і невірогідні та міфічні, — а також різні види фехтувальних випадів, ударів, підсічок і різноманітні бойові прийоми й хитро щі, які ставали тоді в пригоді. Їхня спільна думка зводилася до того, що застати дракона сплячим — не так легко, як здається, і що край цій напасті покладе радше колючий чи ріжучий удар уві сні, ніж відчайдушна лобова атака. Дрізд уважно прислухався до їхніх балачок, а коли нарешті поча -ли проглядати зорі, безшумно розправив крила та полетів геть. І доки вони балакали, а тіні подовжувалися, Більбо ставав дедалі похнюпленішим і його погані передчуття міц ніли.

Урешті - решт він перервав гномів:

— Я певен, що тут дуже небезпечно, — заявив він, — і не бачу причин залишатися тут далі. Дракон спопелив усю зелень, до того ж уже поночіє і стає холодно. І я нутром чую, що він атакує це місце ще раз. Смог тепер знає, як я спустив ся до його підземелля, і можете не сумніватися, що він здогадається, куди веде тунель. У разі потреби він розтрощить цей схил на друзки, щоб перешкодити нам проникнути досе редини, а якщо заодно знищить і нас — то втішиться ще більше.

— Щось Ви дуже похмуро налаштовані, пане Торбине! — відказав Торін. — Чому тоді Смог не завалив камінням нижній кінець тунелю, якщо він так прагне нас не пустити? Він цього не зробив, інакше б ми почули шум.

— Не знаю, не знаю, припускаю тому, що спочатку хотів спробувати заманити мене до свого лігва ще раз, а тепер, можливо, тому, що відклав це на потім, коли повернеться з нічного нальоту, або тому, що не хоче псувати власну спаль -ню, — але я б не радив вам витрачати час на суперечки. Смог тепер може з’явитися будь - якої миті, і наша єдина надія — сховатись у тунель і зачинити двері.

Він говорив так палко, що гноми врешті його послухали ся, хоча не поспішали зачиняти двері, — цей план здавався їм нерозважним, бо хтозна, як би їм вдалося (і чи вдалося б

узагалі) відчинити їх зсередини, а думка опинитися зачине -ними в приміщенні, єдиний шлях із якого пролягає через драконове лігво, їм не подобалася. До того ж усе було спокій -но — і назовні, і в тунелі. Тож вони зручно вмостилися за напіввідчиненими дверима й балакали далі.

Мова зайшла про прикрі слова дракона про гномів. Більбо хотів би ніколи їх не чути чи принаймні переконати -ся, що гноми тепер не кривлять душею, заявляючи, ніби вони зовсім не замислювалися про свої дії після здобуття скарбів.

— Ми знали, що йдемо на відчайдушний ризик, — сказав Торін, — і зараз знаємо це. І мені все ще здається, що, коли ми здобудемо скарб, то матимемо вдосталь часу, щоб вирі шити, що з ним робити. Стосовно Вашої частки, пане Торбине, запевняю: ми вам безмірно вдячні й ви відкладете собі одну чотирнадцяту, як тільки буде що ділити. Я поді -ляю Ваше занепокоєння щодо транспортних засобів і пого джуюся, що труднощі справді великі — ці краї не стали з плином часу менш дикими, радше навпаки, — але ми зроби мо усе можливе й візьмемо на себе частину витрат на пере везення, коли настане слушна пора. Хочете вірте — хочете ні!

Тоді розмова перекинулася на сам скарб і на окремі пред мети з нього, які пам’ятали Торін і Балін. Їм було цікаво, чи справді вони й досі лежать у підземеллі неушкоджені: списи, виготовлені для армій великого короля Тонкоруба (уже давно померлого), кожний із тричі гартованим вістрям і ра тищем, майстерно оздобленим золотом, — але їх так ніколи й не передали королеві та не одержали за них платні; щити, змайстровані для давно померлих воїнів; велика золота чаша Трора, з двома ручками та викарбуваними й вирізьбле ними на ній пташками та квітами, де пташині очі й пелюст ки квітів — із самоцвітів; кольчуги, позолочені, посріблені та непробивні; кольє Ґіріона, Володаря Долу, з п’ятьох сотень трав’янисто зелених смарагдів, яке він віддав гно мам як сплату за кольчугу, виготовлену ними для його стар шого сина, рівної якій не бачив світ, бо вона була із чистого срібла й утричі міцніша за крицю. Але найпрекраснішим з усього був великий діамант, який гноми знайшли в надрах Гори, — Серце Гори, Дорог- камінь Траїна.

Дж. Хау. Ілюстрація до повісті-казки Дж. Толкіна «Гобіт, або Туди і звідти»

— Дорог - камінь! Дорог - камінь! — бурмотів Торін у темря -ві, поклавши в напівдрімоті підборіддя на коліна. — Він був ніби куля з тисячею граней, сяяв, ніби срібло при світлі вог -нища, ніби вода на сонці, ніби сніг під зорями, ніби дощ місячної ночі!

Проте жага скарбів, наслана чарами, уже відпустила Біль -бо. Він майже не прислухався до їхньої розмови. Гобіт сидів найближче до дверей, нашорошивши одне вухо на випадок якогось шуму ззовні, а другим намагаючись вловити крізь бурмотіння гномів найтихіші відлуння та порухи в глибині тунелю.

Пітьма густішала, і йому ставало дедалі неспокійніше.

— Зачиніть двері! — почав він благати гномів. — Страх перед драконом вивертає мені нутрощі! Ця тиша лякає мене більше, ніж учорашнє ревище. Зачиніть двері, поки ще не пізно!

Щось у його голосі зачепило гномів за живе. Торін поволі струсив із себе сон, підвівся і вибив ногою камінь, який під пирав двері. Тоді гноми всі гуртом налягли на двері, і вони зачинилися з тріском і брязкотом. Замкова шпарина з внут рішнього боку безслідно зникла. Вони були зачинені.

І саме вчасно. Не встигли вони й трохи відійти в глиб туне -лю, як схил Гори здригнувся від потужного удару, ніби то загрюкали тарани з вікових дубів, розгойдувані велетами. Скеля загула, стіни затріщали, і зі склепіння їм на голови

посипалося каміння. Не хочу навіть думати про те, що б тра -пилося, якби двері й досі були відчинені. Гноми та Більбо кинулися тунелем навтьоки, раді, що живі, а ззовні, з - за їхніх спин, долинав рев і грім Смогової люті. Дракон потрощив скелі на друзки, ударами свого величезного хвоста зруй нував кам’яну стіну — і їхня маленька наскельна тераска, і обпалена трава, і камінь, на якому сидів дрізд, і всіяні рав ликами стіни, і вузький карниз, і все- все зникло в мішанині уламків, а лавина колотого каміння покотилася зі скелі в тіснину.

Смог, виявляється, тишком - нишком покинув своє лігво, безшумно знявся в нічне повітря і важко та повільно, ніби почварна ворона, полетів за вітром довкіл Гори, сподіваю чись захопити зненацька кого- небудь на західних схилах і розшукати вхід до тунелю, яким скористався злодій. Коли ж Смог нікого не помітив і нічого не знайшов, навіть там, де, за його здогадами, конче мав би бути вхід, — то й вибухнув гні вом.

Коли він дав волю своїй люті, йому стало легше й він вирі шив, що із цього боку його вже не потурбують. Тим часом у нього виник план помсти.

— Вершник на діжці! — пирхнув він. — Твої ніжки при -дибали від річки — і, поза сумнівом, річкою ти й прибув. Мені незнайомий твій запах, але якщо ти й не з озерних людей, то все одно не обійшлося без їхньої допомоги. Вони ще мене пізнають і згадають, хто справжній король під Горою!

Він шугнув у небо, весь у вогні, і полетів на південь, у бік Бистриці.

(Переклад з англійської Олени О’Лір)

Що трапилося з Більбо та його друзями далі, ви дізнаєтеся, коли дочитаєте повість-казку до кінця.

Теорія літератури

Фентезі (з англ. fantasy — фантазія) — це літературні твори, дії яких відбуваються у вигаданому світі, спов неному надзвичайних чудес.

Магія та інші надприродні явища є головними елемен -тами сюжету творів - фентезі. Часто в них діють міфоло -гічні або фольклорні герої/героїні, які взаємодіють у вигаданому світі. «Батьком» фентезі в літературі вважа -ють саме Дж. Толкіна, який створив дивовижний світ, де взаємодіють фантастичні істоти: гобіти, ельфи, гноми, дракон. У жанрі фентезі працюють і сучасні художни -ки, кінорежисери, розробники відеоігор.

Які твори зарубіжних та українських письменників і письменниць у жанрі фентезі ви читали? У чому їхня особливість?

Запитання та завдання

1. Про які події ідеться в цьому розділі?

2. Що ви дізналися про вдачу гномів? Чому вони самі не пішли до дракона?

3. Чому Більбо прийняв пропозицію піти до дракона за скарбами?

4. Як описано дракона в романі? Які в нього чарівні здібності?

5. Що уособлює дракон у повісті?

6. Як Більбо вдалося заволодіти чашею? Якими словами можна охарактеризувати його поведінку?

7. Прочитайте розмову Більбо та Смога. Як у цьому діалозі розкривається вдача героїв?

8. Про яку ваду дракона дізнається Більбо? Чому ця інформація є важливою для гномів?

9. Чому гноми визнали Більбо ватажком? Як він змінився після складних випробувань?

10. Чи можете ви навести приклади, коли вам довелося проявити сміливість і винахідливість у певній життєвій ситуації?

11. Які емоції викликала у вас кінцівка розділу? Спрогнозуйте, як будуть розвиватися далі події в повісті.

 

Це матеріал з підручника "Зарубіжна література" 5 клас Богданець-Білоскаленко 2022